Сьогодні я спекла хліб. Нічого символічного в цьому не було. В усякому разі зранку. Просто погана погода і дуже погана дорога. Не хотілось виходити з дому. А борошно є, запас тримаємо тепер постійно. І все необхідне теж є. Електрики, що правда, немає. Але ж якщо пекти не в хлібо пічці а вручну то десь півгодини-години між відключеннями як раз вистачить для духовки.

То ж замісила я зранку хліб. Я взагалі-то не вмію. Найшла в Ютюбі канал підходящий. Роблю і слухаю.

– Мені бабуся ще заповідала, що хліб місити то святе. То треба робити так, щоб тихо навколо було, щоб спокійно і радісно його вимішувати в піч саджати. Хліб то життя, то наша традиція, наш спадок. Рецептів в мене на каналі багато- вибирайте і печіть.

Так вона гарно промовляла, душевно, спокійно.

Я місила тісто і слухала, неначе казку.

А потім підходила подивитись як зростає тісто. Нарешті включили електрику і я поставила хліб в духовку.

Сама сіла напроти і почала читати ФБ.

На мене нахлинули розповіді, спогади про Голодомор(((. Спогади чиїхось бабусь, дідусів… Навіть з Австралії спогад. Як від голоду загинула вся сім’я. І лиш її бабусі пощастило врятуватись. Жінка писала англійською, але так по-нашому.

Мені не розповідали в дитинстві про великий голод того часу. Бабуся померла рано, я ще маленькою була. Батьки народились пізніше. Батько взагалі зі Станиславівщини, там в той час не було совєтської влади. То ж і голоду такого не було.

Але в сім’ї, як і у всіх українських сімʼях ніколи не викидали хліб. Зовсім ніколи. В їжу теж не викидали. Якщо приготували багато, то можна пригостити сусідів, чи друзів. А вони нас. Вважалось, що то великий гріх викинути їжу. Адже хтось потребує її. Можна віддати тваринам, якщо в когось хазяйство в селі. Але зазвичай готували і купували стільки, щоб все зʼїсти і не викидати. З цим переконання ми виросли, передали своїм дітям, а вони передають своїм.

Читала я чужі історії наче свої. Думала, як зараз сіють хліб, попередньо розмінувавши поле.

Сиділа я напроти духовки читала про минула, все більше думаючи про сьогодення.

Дивилась як в духовці печеться хліб. І так тихо якось, спокійно і велично. Тепло, що йшло від печі, і скориночка ставала вже румʼяною. Тихо, спокійно, гарно. Неначе в Церкві, подумала я. Якесь майже релігійне дійство відбувається. На очах росте і печеться Хліб.

То ж виймала я його вже символічно, відчуваючи єднання поколінь нас і тих, хто не дожив, не дав нащадків, не спік більше хліба.