5 -U клас. Місто Кейла. Естонія.

Ця історія впала на мене зненацька. Я не шукала знайомств і не шукала сюжетів. Їх так забагато, що не знаєш з якого почати.

Я просто замовила картини по номерам. Ну є в мене таке нове невелике хоббі. Мені сказали якось, що в божевільні теж малюють. Ну а ми де зараз живем?- засміялась я. І вирішила, що малювати таки треба. Для тих хто хоче, але не вміє, як от я – придумали таку забавку.

Менш з тим.

Прислали мені картини ті, що я замовила і ще одну в подарунок. З котиком таким войовничим.

– Гарна картина, але ж то не для мене.

– Розмісти на ФБ і віддай першому, хто захоче- Олена одразу знайшла рішення питання.

Я так і зробила.

Розмістила на ФБ.

Майже одразу прийшов коментар.

-Віддайте моїм дітям, будь ласка, якщо можна. У мене їх 19.

– Та звісно ж можна. Домовились.

Ми перейшли в приват.

– Куди відправляти?

Як так 19 дітей? Я не могла второпати.

Але таке. Однієї картини ж мало тоді- відправлю ще, з тих, що в мене зайві.

-Я можу вислати ще з корабликом. Підійде?

Прийшла відповідь.

– Вітаю!

Ірино, щиро дякую!

Майже, всі мої діти разом із мамами зараз вирушили в Україну, щоб зустрітися з татами, які боронять нашу Батьківщину. Раніше під час канікул вони радісно подорожували, а тепер їдуть на зустріч зі своїми татами-героями.

Ірино, сьогодні зʼясую адресу та напишу.

Моїм діткам 9-10 років. Всі вони дуже творчі! Девʼять дітей з Херсонської області, так що кораблик буде дуже доречним

Ого. Це було вкрай неочікувано. От просто приголомшило.

Ми почали спілкуватись.

Я показала ще картини, які можу віддати. Натюрморт з українським борщем серед них. Може то мамі чиїсь буде?

– В їдальню!). Жіночки, які там працюють дуже люблять наших дітей та завжди пригощають смаколиками.

Я була вдячна незнайомим естонськім жінкам, що піклуються нашими дітьми і намагаються подарувати їм радість життя. Хоч трошки повернути, дитинство, вкрадене росіянами.

Ми разом почали вибирати ще картини, щоб я замовила в подарунок дітям. Від нас з Оленою.

За розмовами виявилось, що пані Оксана теж собачник. Більш того в неї теж французька бульдожка. І ще більш того, ми таки були заочно знайомі. Колись… в минулому вже житті…

У нас були плани розведення. У неї свої, у нас свої. Можливо ми б могли отримати колись і спільних цуценят. Можливо… Собаки постаріли і цим планам ніколи не збутись. Її бульдожці Афродіті 7 років. А Рокфоочик помер вже в Естонії.

– Його прах зберігаю. Повезу ховати дитину додому.

– Адміністрація школи дозволяє брати на уроки мою собаку. Афродита – одна собака на всіх!

Які ж неймовірні люди живуть в Естонії!

– Гадаю, що одну з картин передамо у місцевий музей разом з книгою, яку пишуть дітки.

– Я теж пишу книгу. Але на рік зависла майже. Забагато жаху (((

– Так, дуже багато(((.

В класі навчаються дітки, які прожили майже два роки в окупації.

У кожного з них своя історія, своє зруйноване дитинство. Вони пам’ятають дім, вони зберегли мову. Хоча це було не просто і навіть небезпечно.

Вона продовжила далі.

– Ми з дітками домовилися, що будемо робити все можливе для Перемоги! Дітки багато малюють для наших захисників, роблять поробки, тренажери для розробки пальців після поранення, плетуть сітки, робимо окопні свічки, пишемо листи для наших хлопчиків і т.д. Кожна дитина дуже хоче повернутися додому!

– Ірино, я Вашу книгу почала читати і не змогла. Я теж виходила з окупації…

-Я розумію. А звідки Ви?

– З Лазурного.

– Як там зараз?

– На острові Джарилгач знищили всіх тварин!

У Лазурному зараз багато окупантів, які лікуються та відпочивають. Місцевим заборонено приближатися до 1 лінії. До моря наближатися заборонили давно. По Лазурному обʼяви про заборону та попередження, що будуть стріляти. За непокору відразу забирають на підвал. За відмову отримувати російські паспорти відмовляють у купівлі ліків та вугілля. Майже, не має жодної жінки дітородного віку, яка б була не вагітною. Мабуть, вже почали народжувати. У наших будинках живуть «асвободители». Голова сільської ради, ветеран АТО, зрадник! Мінують все! Наших залишилось дуже мало, десь 20%. В школі діти вивчають гімн рф, всі підручники російської школи. Україномовних дітей школи та садочку змушують малювати для російських військових. Роботи немає.

Місцеві чекають ЗСУ!

Вони чекають. Чекають поки поважні дядьки з різних країн, в дорогих костюмах і галстуках роздумують і торгують їх життям. Віддати території- не віддати території. Неначе про пустелю мова іде.

Вона продовжувала розповідати про дітей. Пані Оксана – класний керівник і вчителька історії. Ех! Всім би дітям таких вчителів! Які, коли говорять про своїх учнів то не зразу розбереш чи то рідні діти, чи то ні. Якби їх було не 19, я однозначно вирішила, що рідні.

– Якось з дітками верталися з подорожі. Діти почали згадувати, де і що на них писали мами, коли вони евакуювалися. Я сиділа поруч та плакала, відчуваючи біль кожної дитини.

-У нас мами теж так робили.

– Так, є дітки з Херсону, Каховки, Бердянська, Донецької області.

Ми писали одна одній як давні знайомі чи навіть друзі. Вона прислала фото дітей. І фото мами з сином, чий батько захищає нас з вами. І малюнок дівчинки, що виїхала з окупації в лютому 2024 року.

Ми говорили про біль війни і про собак. Про наших пуделів. Про цю чудову, нову в розведенні для нас породу. Неначе звичними розмовами двох собачників намагаючись притупити той біль, заснути його врешті кудись. Щоб сидів там і не вилазив. Та то не легко. Він висовувся з кожної паузи, з мовчання, з фрази, з кожного слова.

– Пані Ірино, Вам обовʼязково потрібно прочитати розповіді дітей!

Я надішлю фото.

Діти пишуть книгу. Свої спогади, своїми дитячими словами розповідають про те, що дітям не треба знати. Що дітям не можна знати. Про те, від чого ми мали їх оберігати. І не змогли.

27.09.24

@Черпінська Ірина