– А як ви живете зараз в Україні? От просто кожного дня як? – питав іноземець одного з наших журналістів. Журналіст не зрозумів питання і почав говорити щось про допомогу, спротив і боротьбу.
-Я не про те питаю. От день як проходить як ви живете щодня? В побуті, у спілкуванні, як?
Я зрозуміла про що він питав.
Отак і живем. Як під прицілом. Не знаючи що спаде на думку діду, який колись виліз з пітерсткої підворотні і давно вже звихнувся від власної нічим не обґрунтованої величі. І від непоборного бажання нас всіх знищити.
Отак і живем. Хтось квіти саджає, хтось бавить дітей. Хтось цуценят вирощує чи кошенят, курочок чи гусей. Хтось красу наводить в салоні чи у кавʼярні сидить, а може в барі. Живем. Працюємо. Готуємо смачну їжу.
І щохвилини памʼятаємо про божевільних сусідів-руських, яким наше життя стоїть як ком серед горлянки.
Отак і живем. Не знаючи хто наступний, на кого впаде кусок ракети чи дрона, які так щедро посилає на нас московський цар і всі його піддані.
Отак і живем. Замовила я мисочку для цуценят у знайомої. Таку гарненьку і зручну, в магазині таку не купиш. Вибираю, переказую гроші. Пишу їй, що гроші пішли вже. В Телеграм вискакує новина – Кривий Ріг росіяни ударили по дитячій площадці і по кафе. Щось вона довго не відповідає, дивуюсь. Згадую – вона ж з Кривого Рогу… тобто коли я оте про мисочку писала, до них вже летіла ракета і несла смерть та каліцтво. Вона відповіла. -Як Ви питаю? -В шоці, але живі. То зовсім близько коло мого будинку. Багато загиблих, багато дітей. Я не знаю, що їй сказати. Які слова знайти. Мені ніяково, що морочила голову з тією мисочкою в такий момент. Але ж я не знала, що ракета летить вже з московії. І поки я возилась з грошима, та ракета вже вбила дітей. Поруч, зовсім поруч.
На ранок моя мисочка була вже в дорозі. Вона відправила посилку. Не дозволивши собі перепочити і прийти до тями. Не тому, що ми залізні, просто ми так живемо зараз. І працюємо.
Сьогодні-Вербна Неділя. Сонечко в нас після кількох днів снігу і холодно. Я погуляла собак у дворі. Пофотографувала маленьку чіхуахуа Леді, щоб порадувати її заводчицю Тамілі Гриці з Харкова. Узнала, що в них все нормально. Написала, що і в нас теж.
Опублікувала фото. Радісні весняні. Сіла попрацювати над своїм сайтом, телефон поруч на зарядці. І вискакує з нього -Суми. Балістика. Багато загиблих…
Мені болять Суми, я не знаю як там мої друзі та знайомі. Мені знову ніяково за ту публікацію, за веселі фотки гарного щасливого цуценя. -Знову невчасно.- подумала я. Але ж я вранці не знала, що вже вирішили росіяни вдарити балістикою по центру Сум, туди де побільше людей, де знову діти. Що в того, незрозуміло в які сили (зрозуміло) віруючого, діда на великі Свята особливий кайф вбивати людей.
Пишу в Суми. В нас там знайома молода мама з сином з інвалідністю. Аутизм. Я колись розповідала про них.
– Як ви?
– Доброго дня . Ми нормально . Сильно злякалися, це менше кілометра від нас ми в центрі живемо . Морально плачу , позбавлені . Новини нереально читати ,скрізь трупи лежать . Дуже багато загиблих .Ми постійно ходили до Конгрес центру на свята ,там дітки займалися з інвалідністю. Добре ,що останнім часом ми туди не ходимо . Владік не розуміє війни ,добре ,що хоч він не хвилюється . Я на таблетках. Як у Вас справи ?
– Ми нормально. Живі.
Вона не забуває привітати мене зі Святом. Теплі побажання нам. Я вітаю її і прошу берегти себе і сина. Як я не знаю. Але це найменше і найбільше, що я можу написати їй.
Ми просто так живем.
Пишу ще і ще знайомим в Суми. Живі. Тримаються. Дякують, що я переймаюсь.
Ми просто так живем. Серед обстрілів вітаємо зі Святами, садимо квіти, даруємо подарунки. Ми хочемо встигнути сказати друзям, що ми їх любимо і цінуємо.
Ми так живем. Я не знаю, що дає нам сили жити. Саме Жити а не існувати. Щось таємниче і незнане підтримує нас, дарує наснагу і волю.
У нас немає іншого життя. Капітуляція, яку так бажає від нас отримати божевільний дідоцар, не вихід, бо він нас знищить всіх. Інформація з окупованих територій не залишає варіантів. Крім одного. Вчепитись в глотку тій придуркуватій сусідській державі і душити поки не сдохне. А воно таки сдохне.
Ми живемо серед цього всього жаху. Живемо, а не існуємо. І саме це вибішує росіян особливо.
І ми будемо жити. Вирощувати дітей і квіти, цуценят і кошенят, робити винаходити, займатись селекцією, писати чудові картини, музику і книги. Навіть серед війни. А тим більше після.
Ми так живемо.
@ЧерпІнська Ірина.